Місто мого серця

Feature Image

Сергій Жадан

Місто мого серця

1

Наші уявлення про міста й країни, наше бачення та сприйняття топоніміки і географії великою мірою формуються завдяки стереотипам та кліше. Туристичні маршрути не передбачають проникнення в сутність речей та явищ. Туристи загалом не цікавляться справжнім станом речей. Їх цікавлять не так живі громадяни малознайомих країн, як пам’ятники історичним діячам та політичним лідерам. Туристи неуважно оминають живих і метушливих мешканців міст, зупиняючись коло пам’ятних дошок та бронзових бюстів, фотографуючись на тлі старих будинків і страшенно злостячись, коли до кадру потрапляють випадкові перехожі. Все справедливо – як можна дізнатись щось про характер міста за два-три дні сумбурного в ньому перебування? Як відчути серцебиття мегаполіса, не заходячи за історичний центр? В цьому випадку туристичні маршрути є певним компромісом, який дозволяє тобі нашвидкуруч скласти враження про давні події та забудову вулиць, про звичаї та характери місцевого населення. При цьому ви самі починаєте вірити, ніби зрозуміли, чим насправді різняться мешканці саме цього містечка від мешканців решти містечок, щоби потім ділитись власними відкриттями при першій-ліпшій нагоді.

Певен, щойно ви вперше приїхали до Харкова, вам обов’язково покажуть традиційний набір міських пам’яток – найбільшу в Європі площу, найкращу в світі конструктивістську будівлю, парки, будинки та базари, котрі в Харкові є пам’ятками якщо й не культури, то, принаймні, історії. Приблизно те саме і з Нюрнбергом – старе місто, відновлені церкви, фортечні мури, мости через Пегніц – звичний туристичний набір, з яким знайомишся в першу чергу, і про який потім також у першу чергу згадуєш. Картина міста постає в результаті дещо строкатою, проте напрочуд зрозумілою, і ти запам’ятовуєш, що в Харкові роблять турбіни, а в Нюрнберзі – пряники, в Харкові святкують новий рік, а в Нюрнберзі – Різдво, в Нюрнберзі виготовили перший глобус, а в Харкові – танк Тз4, й так до безкінечності, оскільки вона, безкінечність, і складається з подібних – надзвичайно важливих і неймовірно випадкових – дрібниць, деталей та штампів, котрі в нашій свідомості й створюють уявлення про міста, в яких ми живемо, і в яких нам доводиться опинятись.

Інакше кажучи, попри шанобливе ставлення до туризму та природного бажання людини хоча би в загальних рисах розширити свої географічні та антропологічні знання, я завжди скептично ставився до можливості пізнання світу через туристичні путівники. Сам принцип ознайомлення з новими містами через екскурсовода, в прискореному темпі та напруженому режимі видається мені наївним та неприроднім. Архітектура, зафіксована на фотоплівці та відбита на сітчатці, на моє глибоке переконання, допомагає лише відчути масштаб, проте не дає можливості проникнути в сутність. Історія, відчитана через пам’ятники та барельєфи, дає можливість побачити минуле, проте не робить більш зрозумілим сучасне. Так чи інакше, для того, аби зрозуміти місто, потрібно в ньому пожити, хоча б якийсь час. Потрібно поїздити його ранковими трамваями, разом із робітниками, що їдуть на будівництво, та клерками, котрі добираються в офіси. Потрібно похарчуватись в одних їдальнях із його студентами, котрі говорять про що завгодно, лише не про науку. Потрібно довший час поспілкуватись із емігрантами, контролерами, жебраками, кельнерами та поетами, які ходять його вулицями, сидять в його барах, ночують на його вокзалах та присвячують йому вірші. Щоби по-справжньому відчути будь-яке місто, потрібно побувати в його спальних районах, в панельних будинках, так між собою подібних і населених такими різними неймовірними мешканцями. Очевидно справжній туризм мав би передбачати довгі зупинки й численні знайомства. В ідеалі – туристи би мали залишатись жити в містах, які їм подобаються, щоранку відкриваючи для себе нові автобусні маршрути та нові історії, з яких уся ця географія насправді й складається.

2

Нюрнберг був першим «закордонним» містом у моєму житті. Я і тепер вважаю великою вдачею, що боги туризму та митного режиму вибудували маршрути таким чином і закинули мене саме сюди. Не буду впадати в патетику й стверджувати, що відтоді, від того далекого 94-го року столиця Франконії лишається моїм улюбленим містом, проте й не стану стримувати своєї ностальгії й охоче визнаю, що зберіг великий сентимент до цього міста і до багатьох його мешканців (знову ж таки – не буду впадати в надмірність і не скажу – до всіх мешканців, хоча би з тієї простої причини, що не з усіма знайомий). Можливо, мені пощастило на екскурсоводів, можливо, справа дійсно не в туризмі, але так чи інакше – мені є що згадати про це місто. Спогади ці тим більш яскраві, що тлом для них слугують українські 90-ті – ковбойський час, зітканий із криміналу, дефолту й невичерпної слов’янської вітальності, котра доволі різко контрастувала з німецькою стабільністю та делікатністю. Знову ж таки великою вдачею було те, що справу доводилось мати передусім із нюрнберзькими поетами. Поети вміють показати місто, не говорячи нічого посутнього і все ж таки підводячи тебе до головного. Я так і знайомився з Нюрнбергом – через друзів-письменників. Пам’ятаю ті карколомні маршрути, якими водив нас із моїм колегою, Андрієм Кокотюхою, поет Вальтер Загорка. Ці короткі стрімкі перебіжки від однієї кав’ярні до іншої, від одного бару до наступного, з зупинками в книгарнях, галереях та на мостах. На мостах Вальтер зупинявся й читав свої вірші. Зрештою, він постійно зупинявся й читав свої вірші. Оскільки присвятив поезії всім більш-менш помітним будівлям, соборам та історичним персонажам Нюрнберга. Втім, лише історією не обмежувався. Іноді складалось враження, що був знайомий із половиною мешканців міста. Можна навіть припустити – з кращою половиною. Під час наших безкінечних блукань старим містом він зупинявся, аби привітатись із знайомими журналістами, продавцями, розповсюджувачами газет, дівчатами, жінками й старшими панями. Мені навіть здається, що про кожну з них він міг прочитати написаного раніше вірша, хоча це, мабуть, я вже видаю бажане за дійсне.

Пам’ятаю, як одного разу він затягнув нас до якоїсь зовсім дивної компанії. Були це якісь, здається, соціал-демократи, надзвичайно милі й соціально заангажовані. Попросили поспівати з ними революційних пісень. Що ж ми тоді співали? Чи не «Інтернаціонал»? Дивне враження ми мабуть тоді справляли. Зрештою, як і всі соціал-демократи.

На початку 2001-го року, себто дев’ять років тому мені трапилось залишитись тут надовше. І весь той час, весь той місяць – теплий, сонячний і якийсь по-травневому безкінечний, теж був наповнений письменниками, кожен із яких говорив своєю мовою і розповідав свої історії. Пам’ятаю автора детективів із Анталії, котрий безперервно палив, шокуючи німецьке населення, і не розуміючи причини такої шокової реакції. Пам’ятаю поета з Кракова, котрий був крім усього іншого ді-джеєм, і чудесним чином суміщав ці два заняття, перетворюючи свій виступ на дивну колекцію шумів та звукоімітацій. А ще пам’ятаю як нас, письменників, всією галасливою багатомовною купою повели на стадіон. І саме того вечора футбольний клуб Нюрнберга переміг і повернувся до бундесліги. Хоча письменники, здається, не надто й тішились із цієї, по-своєї історичної перемоги, оскільки письменники взагалі мало цікавляться футболом. Справедливості заради відзначу, що й футболісти літературою, як правило, не цікавляться. Але це вже інша історія.

3

Всі ці поїздки й мандрівки, нові знайомі, з якими легко сходишся, мов із найкращими друзями, всі ці «культурні контакти» - дивовижне словосполучення, казенне й офіційне, за яким стоїть стільки всього неофіційного й приватного – можливо, наш вільний час і дається нам для того, аби ми подорожували, знайомлячись із новими містами та країнами, цікавлячись чужим життям та розповідаючи про власне. В цьому важко знайти якийсь практичний інтерес. Адже жодне партнерство, жодні культурні контакти не здатні вирішити за нас наші проблеми, а проте сам досвід пізнавання, знайомства й відкриття нового є чи не найбільш корисним та перспективним заняттям. Особливо з огляду на всі ті кордони, якими й надалі відгороджуються одна від одної різні частини Європи. Туризм, хай і не вчить життю, а все ж дає можливість відчути його, це життя, більш повною мірою, хоча би за допомогою екскурсовода відчути всю невичерпність цього світу. Я загалом відпроваджував би громадян України в обов’язковому порядку за кордон. Хай не надовго, хай зовсім на коротко. Просто так, для ознайомлення. Без жодної фінансово-комерційної мети, без жодних культурних зв’язків. Просто аби вони подивилися зблизька на ці вежі й собори, постояли на мостах і побачили, скажімо, пам’ятник «блакитним вершникам». Навіть хай поспівають «Інтернаціонал» із місцевими соціал-демократами. А потім щоби повертались додому й спробували зробити так, аби місто, в якому вони живуть, місто їхнього серця, теж могло сподобатись їхнім новим друзям. Щоби нові друзі потім також відчували сентимент до їхніх харківських площ, проспектів та скверів, як вони відчувають сентимент до нюрнберзьких башточок, музеїв та вуличок. Можливо, в цьому й полягає справжнє культурне партнерство.


bigmir)net TOP 100